Вхід

Теекана РТБ

Рівне вечірнє

Я вже звідси йшла. 18 років тому, коли в розпал кучмізму обрала співпрацю з Радіо Свобода, де можна було донести правду про виборчі профанації влади. Тодішній шеф був щасливий, і одразу ж підписав мою заяву про звільнення за власним бажанням. Працювала зі Свободою, Радіо Довіра, мала практичні години в Острозькій академії.

У 2011-му генеральний директор Рівненської обласної держтелерадіокомпанії Андрій Велесик попросив мене повернутися – для роботи над програмою «Перехрестя правди», яку на період декретної відпустки полишила її незмінна ведуча Світлана Сабанюк.

Вже перша програма, ймовірно, змусила його пошкодувати. Але виду не подав. Йшлося про «Пам’ятник Каїну» - страшну історію сучасного увічнення катів і забуття жертв. Натиск з боку ветеранів КДБ і не тільки ми витримали з честю. Пам’ятник усунули. Це вже згодом офіційно боролися з пам’ятками тоталітаризму. А потім було ще багато-багато конфліктних програм, спільна робота з Оксаною Савчук…

Перехрестя правди. Співпраця з Радіо Свобода відійшла на другий план, робота займала і робочий і вільний час. Досі не розумію – навіщо нам, окрім цієї складної за тематикою і зйомками програми нав’язували ще й ведення вечірніх прямих ефірів? Ми нерідко не спали по 38 годин.

…У 2018-му програму, яку в останніх два роки Оксана вела знову зі Світланою, скасували. Як і решту тематичних програм. З цього приводу мені досі телефонують люди, іноді у відчаї. Бо ситуацій, коли більше нікуди звернутися – вдосталь.
***
Нинішнє моє рішення покинути Рівненську телерадіокомпанію визріло у березні 2017 року, коли замість очікуваного реформування ми – відділ тематичних програм Радіо Край – опинилися в програмному підпорядкуванні Рівне-ФМ. Розважальний формат Рівне-ФМ, як на мене, був неприпустимим для суспільного мовлення, а формат Радіо Край – дещо заскорузлим. Я мала своє бачення змін. Але до них навіть не намагалися дослухатися шановні директори двох радіо.

Вважаю, що маю право це казати, оскільки свого часу на базі облтелерадіокомпанії очолила редакцію Радіо «Нова хвиля», яке фактично стало першою ФМ-станцією Рівненщини. Де факто Рівне-ФМ є правонаступником «Нової хвилі», з якою мене пов’язують продуктивні роки роботи, але про яку не відомо авторам нещодавно виданої книги з історії Рівненського телерадіомовлення. Продюсер Суспільного телерадіомовлення Рівненщини Інна Білецька, гадаю, пам’ятає «Нову хвилю» як свій стартовий майданчик у журналістику.

До слова, за рік роботи на радіо Край (2016 - початок 2017) нерідко доводилося виготовляти сім повноцінних програм на тиждень – як у запису, так і прямоефірних – екологічних, соціальних, правових, культурологічних, музичних. Можу продемонструвати їх для тих, хто спробує розповісти про мою низьку працездатність.

…Коли у червні 2017-го мені пояснили, що програма, яка зайняла перше місце на конкурсі «Калинові мости», не вписується в «формат» Рівне-ФМ і тому не може звучати в ефірі, я лише укріпилася в бажанні покинути телерадіокомпанію. Йдеться про передачу «Донька України – мати Солідарності», присвячену пам’яті уродженки Рівного Ганни Любчик-Валентинович, котра зіграла ключову роль у вивільненні Польщі з-під радянського ярма. Якщо програми, які проливають світло на позитивні постаті в українсько-польській історії, нині не актуальні – що тоді формат Суспільного? – Ця ситуація нагадує мені іншу, 2000-го року, коли рекламний директор Рівненського бюро Радіо «Довіра» переконував мене, тодішнього редактора цього бюро, що формат цієї станції – російська попса (у той самий час, коли столична «Довіра» ретранслювала Радіо Свобода з плівками Мельниченка). Кожен день роботи на цьому, здавалося б, прогресивному, радіо, тоді перетворювався у війну за українську мову і культуру.

Сергію Шидловський, чи пам’ятаєш ти сумнозвісний закон Табачника-2011 про освіту, який збурив студентство по всій Україні? «Будь європейцем – розмовляй українською» - таку назву мала радіоакція, яку зробили тоді на Волинському радіо «Луцьк». … Коли підтримати акцію я запропонувала Рівне-ФМ – мені відповіли, що тут «не займаються політикою». А тому… й надалі крутитимуть російську попсу. Між іншим, тодішній очільник РОДА Василь Берташ добряче подивував білоруських журналістів, коли відмовився спілкуватися з ними російською. А що зробили вже 2012-го з програмою «Європростір»? – Правильно, її зняли з ефіру, бо її авторка всього лиш намагалася втілити на прикладах із Рівненщини задекларований (але не втілений) Януковичем євровектор України.

У принципі, я згодна з твердженням регіональної продюсерки НСТУ Марії Фрей: «Ми закриваємо очі на те, як було раніше, і дуже просимо скористатися цим шансом». Згодна, що можна закрити очі на чиїсь помилки чи слабку волю. Але не згодна, що людей, які створили підґрунтя для змін, ці ж зміни мають проковтнути.

Як-ось Галину Шепель, недавнього головного редактора телемовлення. Людина подалася на конкурс, його не виграла. Не біда. Можна критикувати її стиль керівництва, але її плечима – величезний досвід, старі й нові економічні і суспільні проекти, серія репортажів і програм із передової на Донбасі.

Хто із тих, хто лишився «при ділі», хоч раз насмілився відкрито виступити проти ненависних програм і звітів до Києва про кількість цитат Януковича і його міністрів (а згодом Порошенка і його міністрів) у ваших ефірах? Хоч один, окрім випускниці Київського держуніверситету часів Горбачова, домагався зняття з ефірів цих програм і скасування звітів? Це про «заскорузлих».

…Я не проти ранкових телеефірів, мені подобається, що в них молоді обличчя. Інно, респект за те, що навчаєш молодих журналістики, і ті, хто вмів лише аналізувати інтернет-контент, віднедавна моніторять стан їдалень тощо. Але коли одна з ведучих недавнього «Перехрестя правди» витрачає час на тварин-улюбленців місцевих чиновників, а іншій ведучій тієї ж програми запропонували роль видзвонювача учасників, то – це не їхнє завдання і не їхній рівень.

Розумію і підтримую Оксану Пицьку, досвід якої у створенні СУСПІЛЬНО ЗНАЧИМИХ програм ще буде серйозно затребуваний у телерадіоефірі. На жаль, вже інших ЗМІ.

Справа не лише в відсутності фінансування. Олена Максимова починала працювати друкаркою і віддала роботі на Рівненському радіо й телебаченні все професійне життя. Досконало володіє мовою, виправляла мовні помилки кількох шефів, назубок вивчила фонотеку, очолювала відділ кадрів, знає роботу завгоспа, ведення документації у приймальні… До пенсії лишилося три з половиною роки. Але в новітній тарифній сітці для неї не виявилося місця. А з кредитами, взятими під час лікування, де взяти кошти на їхнє погашення? Олена, як і Петро Мідріган, Алла Сищук чи багатодітна Людмила Васюха, можуть елементарно виграти суд щодо поновлення трудових прав. А попередньо ж ішлося лише про звільнення пенсіонерів…

Щодо себе. Від звільнення у квітні 2017-го мене зупинив не шеф, який порвав чергову заяву, а – стан здоров’я рідної людини.

…Після виходу з усіх можливих відпусток був шанс звільнитися, отримавши три заробітних плати. Тоді Вашій покірній слузі натякнули, що з корабля першими утікають щурі. Відтак шанси достроково погасити кредити за камери й комп’ютери (все життя працюю на апаратуру) й розпочати професійне життя «з чистого листа» поблякли перед загрозою іміджу щурихи. Я б тоді спротивіла сама собі.

Але! З’явилася надія втілити давню мрію про «Ноосферу» - телерадіопрограму, покликану втілювати прогресивні суспільні ідеї і боротися за чистоту навколишнього середовища. Був іще один досі не втілений проект. Ті, хто зі мною працював, знають, що ніколи не зважала на відсутність операторів чи автівок. Нозі в руці – і в похід! Щось вдавалося більше, щось – менше. Ми шукали форму, і, враховуючи певні зауваги, таки знайшли б оптимальну. Та на повірку усі подібні програми виявилися не потрібними «Суспільному».

…У проміжку були збори колективу НСТУ, а наступного дня – тренінг у Дніпрі. Знайомство з регіональною продюсеркою Марією Фрей, котра спільно з командою регіональних керівників «не рекомендувала» до ефіру мою тему про ймовірність приватизації радгоспної землі. Натомість це обговорення досі вважаю надзвичайно актуальним для багатьох українських селян. Але, як з’ясувалося, для Суспільного це – надто складно… І взагалі – навіщо дратувати латифундистів і агрохолдинги?

…Знаєте, але я це вже проходила. Не раз. Коли тема, до яких скептично поставилося начальство, виявляється актуальною для глядачів. Коли продюсери починають думати заднім числом. Наша землячка Наталя Пасічник створювала українсько–шведський проект популяризації української класичної музики, і всі навколо вставляли п’ять копійок – це не потрібно, не цікаво тощо. Коли Радіо Свобода таки виділило режисера монтажу Андрія Ігнатенка і чудового оператора Володю Паутова для зйомок у Києві – ми змонтували фільм (до речі, за серйозної допомоги рівненського режисера Людмили Ястремської). Коли у відповідь на одну з реплік у Фейсбуці Зураба Аласанії про те, що хороший продукт потребує серйозних капіталовкладень, я кинула посилання на цей фільм (створений без жодних капіталовкладень з боку НСТУ) – пан Аласанія написав «Вав!» - і разом з іншими керівниками вирішив поставили його в ефір у День Гідності 21 листопада.

Адже поки всі свої зусилля спрямовувала на створення нового проекту, практично втратила зв’язки з Радіо Свобода, котре і досі вчить мене журналістики.

Пане Аласаніє, хочу, щоб Ви зрозуміли – справа не лише в фінансуванні. А в тому, що Ваші помічники не завжди розрізняють бажання втримати керівну посаду і реальне бажання працювати; бажання не втратити нинішні або обіцяні заробітки і прагнення змінювати свою країну і свій край.

У мене було багато творчих задумів. Вони нікуди не зникли. Втілюватиму їх самотужки. Як і раніше, не потрібно буде для цього ні чужих камер, ні диктофонів, яких за десятки років роботи не дочекалися мої колеги, ні бензину, ні комп’ютера. На відміну від тих, хто мав утричі вищу зарплату, я дозволяла собі розкіш брати це все в кредит. Тож працюватиме голова – знайдеться і платформа.
Валентина Романюк-Одарченко

 

Місія суспільного телерадіомовлення – задовольняти інтелектуально-естетичні інформаційні потреби соціуму, всебічно сприяти розвитку й утвердженню українського національно-духовного громадянського суспільства. Однак внаслідок розгорнутого реформування державної телерадіокомпанії з інформаційного поля суспільного мовлення вихолощують національно-гуманітарний, просвітницький, культурологічний, історично правдивий, виховний дитячо-молодіжний контент, що призводить до деукраїнізації національного інформаційного простору. Вилучення суспільного мовлення з процесу інформаційної протидії гібридній війні Російської Федерації проти України, цілеспрямованого формування правдивої історичної пам’яті, національної ідентичності, патріотично-громадянських переконань загрожує національній безпеці держави.
Безперечно, суспільне телерадіомовлення має розвиватися, адже його головна гуманістична місія – сприяти утвердженню українського національного інформаційного суверенітету. Однак із сутності так званої оптимізації, яке здійснює правління Національної суспільної телерадіокомпанії України на чолі з невтомним маніпулятором і наклепником на львівську інтелігенцію Зурабом Аласанією, випливає, що їхня замаскована мета – повністю знищити український національно-гуманітарний простір. Саме цього прагне одвічний ворог України – Московія=Росія, яка веде потужний інформаційно-психологічний наступ, щоби посіяти розбрат в Україні, утвердити хижий «русскій мір».
Ніхто не заперечує, що потрібно удосконалювати професійний рівень підготовки телерадіопередач, поглиблювати тематично-змістовний, художньо-естетичний характер контенту, створювати конвергентні редакції. Але, шановні члени правління Національної суспільної телерадіокомпанії, потрібно зрозуміти, що реформування системи телерадіомовлення має ґрунтуватися на засадах україноцентризму з урахуванням історичних особливостей розвитку кожного краю держави. Ціннісно-орієнтаційна парадигма україноцентризму обумовлює захист національного інформаційного суверенітету, розвиток мови і культури української титульної нації та мов і культур національних меншин, налагодження громадянського діалогу як чинника соціальної стабільності й рівноваги, максимальне задоволення потреб в регіональній, всеукраїнській та загальносвітовій ціннісній інформації, що сприятиме духовно-національній соборності українців. Цьому мають ефективно сприяти програми, які повинні готувати працівники обласних телерадіоорганізацій, а транслювати по UA:Першому та Українському радіо. Централізоване нав’язування контенту філіям НСТУ обмежуватиме творчо-інтелектуальну ініціативу на місцях, не сприятиме професійному зростанню працівників телерадіокомпаній, збіднюватиме суспільно-культурну, соціально-економічну, морально-духовну барвисту панораму життєвого середовища української нації.
Зведення базового контенту на регіональному суспільному мовленні до 185 хвилин щоденного ефіру призвело на Львівському телебаченні і радіо до зупинення виробництва понад 20 пізнавальних, просвітницьких, культурологічних, суспільно-політичних, дитячо-молодіжних, розважальних та інших оригінальних, притаманних лише Львівщині, програм. Зрозуміло, що межі професійному удосконаленню немає, окремі з них потрібно оновлювати, поглиблювати у зв’язку з російською агресією, глобалізаційними процесами, ворожою інформаційно-психологічною експансією. Однак звести творчо-інтелектуальний потенціал найбільшої в Україні Львівської філії НСТУ до випуску лише новин, ранкових шоу та вечірньої підсумкової програми (разом 185 хв.) – це, м’яко кажучи, не лише цинічне, а яскраво виражене антиукраїнське зухвальство.
Львівське телебачення і радіо впродовж усіх років функціонування характеризується оригінальним тематично-змістовим, духовно-естетичним, культурологічним і розважальним наповненням, що відрізняє його від передач інших телерадіоорганізацій України. Саме Львівському телерадіомовленню притаманний україноцентризм.
Телерадіомовний контент львівських журналістів національно-моральний не лише за формою, а насамперед – за духом, що в умовах російсько-української війни та глобалізації надзвичайно важливо для розвитку й утвердження в Україні українських національно-духовних цінностей, створення сприятливих психологічних умов для зростання матеріального добробуту людей. Чи не тому так безпардонно Зураб Аласанія паплюжить Львівську інтелігенцію, яка захищає право Львівської філії НСТУ на функціонування в часових межах колишньої обласної державної телерадіокомпанії.
Якщо не будуть виконані вимоги львівських телерадіожурналістів, які оприлюднені на сесії обласної ради 30 січня 2018 р., то Львівська філія ПАТ НСТУ вийде із системи суспільного мовлення, яке Зураб Аласанія і його прибічники-поплічники скеровують у космополітичне, безнаціональне русло, тобто ллють воду на промосковський антиукраїнський млин.

Василь ЛИЗАНЧУК, завідуючий кафедрою телебачення і радіомовлення Львівського національного університету імені Івана Франка.


 

За «класикою жанру» сучасні війни, в умовах у тім числі так званих транзитних, пострадянських країн, розпочинаються з інформаційної експансії характеру «тихого» інформаційного вторгнення. Відбувається таке проникнення шляхом «лібералізації» інформаційного поля (тобто через максимально можливе усунення держави від контролю медійного простору та позбавлення її інформаційних ресурсів), насаджування чи поновлення за допомогою «незалежних» ЗМІ потрібних для агресора ідеологем і смислів (приміром, як у нашому випадку, міфів про «кривавих бандерівців», «підступного Заходу», «величі» й «місії» Росії тощо), взяття під контроль інституцій (державних і громадських), які мають чи можуть мати вплив на вироблення і впровадження інформаційної політики. Тактика такого інформаційного проникнення апробована, і досить-таки успішно для агресора, в Криму, спостерігається її реалізація й нині на вже ніби контрольованій українською владою території.

До інформаційних складників «тихої» інформаційної війни варто віднести і «пропаганду миру», завданням якої, твердять фахівці, є підрив морального стану населення ворожої країни до такого рівня, коли воно змусить уряд своєї країни піти на мир, тобто припинити збройний опір і фактично капітулювати. (Збройні дії у такій парадигмі ведення війни є лише одним із засобів досягнення тієї самої мети.)

Застосування технології «морального роззброєння» має, зазначимо, тяглу історію, що сягає доби античності. Передбачає вона, зокрема, і формування «груп впливу», організацій, що вимагають миру, насправді ж деморалізують суспільство і пригнічують спротив агресору. Так, свого часу зусилля знаменитого оратора і політичного діяча Афін Демосфена, який намагався мобілізувати громадян на боротьбу з ворожою Македонією, наштовхнулися на протидію досить-таки організованої «партії миру», що усіляко возвеличувала можливості супротивників і страхала афінян їхньою силою. Як з’ясувалося згодом, таємно фінансував «миротворців» цар Македонської держави Філіпп ІІ, якому приписують відомі слова про віслюка, котрий, навантажений золотом, може здолати будь-яку фортецю.

Використання технології «пропаганди миру» простежимо і в пізніші часи.  У період підготовки і проведення так званої Великої жовтневої соціалістичної революції 1917 року значного поширення, до прикладу, набули антивоєнні брошури російських більшовиків,  фінансованих (про це також згодом стало відомо) супротивником Росії – Німеччиною. Такі багатотисячні видання – «Війна і  дорожнеча в Росії», «Кому потрібна війна?» та ін. – дискредитували російську владу та фактично закликали до припинення спротиву, що, свідчить історія, мало для Російської держави негативні наслідки.

Активно сприяв «рухові за мир» на міжнародній арені в роки вже «холодної війни», як відомо, і Радянський Союз, який таємно виділяв для проведення відповідних «роззбройних» акцій на Заході величезні гроші. Розвал СРСР призвів до відповідного згортання діяльності також і «миротворців».

Дослідники обґрунтовано вказують на використання технології «замирення» і під час нинішньої агресії Росії проти України. Серед  проявів «пропаганди миру», зокрема, акції руху «Матері за мир», що відбувалися під гаслами «STOP геноциду Донбасу!», «Припиніть убивати наших дітей!», «Стоп війні!», «Мета війни – сланцевий газ і безлюдний Донбас!» тощо. Такі акції були ініційовані «об’єднаною лівою опозицією», а точніше – прихильниками проросійських організацій, зокрема ЗУБРом – «Всеукраїнською громадською організацією за мир і дружбу між Україною, Білоруссю та Росією», Комуністичною та Соціалістичною партіями України, залишками Партії регіонів. Участь в організації вже міжнародних протестних «мирних» заходів – «Українки за мир!» – взяла, за повідомленнями ЗМІ, і колишня прес-секретар президента-втікача Віктора Януковича, а нині літераторка  Ганна Герман, що також не є, поза сумнівом, випадковим.

До «замирювальних» інформаційних операцій належить, на наш погляд, і активне протегування у професійному журналістському середовищі «словникової толерантності», недопущення використання в українських ЗМІ і видавництві «мови ворожнечі», тобто лексики, що «може образити». Серед практичних порад пропонується, зокрема, уникати назв «терористичні війська», «рашисти» стосовно сепаратистських незаконних угруповань, «наші герої» щодо українських військових, адже це в умовах протистояння є «неприпустимим». Темі запобігання «мові ворожнечі» були присвячені численні круглі столи і конференції, організатори яких власне і не приховували, що в слові вони вбачають наразі саме «інструмент роззброєння», були видані, щедро профінансовані, вочевидь, з-за кордону, словники й посібники щодо протидії «мові ворожнечі».

Лінгвістичним прийомом «миру» стала і, так би мовити, «евфемізація»  медійного середовища, коли відверто проросійські видання почали пропонувати називати «українською критичною пресою», ховаючи за означенням власне належність і фактичну функціональну спрямованість мас-медіа. Такі неоднозначні «примиренські» позиція й дії, в тім числі керівництва НСЖУ, спричинили гостру дискусію в журналістському середовищі України, призвівши до демонстративного виходу із професійної Спілки на знак протесту низки провідних журналістів, які публічно  звинуватили керівництво НСЖУ у потуранні Росії.

З огляду на зазначене звернуся до авторитетної для більшості українців думки відомого правозахисника і багаторічного політичного в’язня, літератора й публіциста Левка Лук’яненка, який розглядає «пропаганду миру» як технологію роззброєння і поневолення народів. Говорячи про цілеспрямоване маніпулювання свідомістю українців, наразі за радянського часу,  у книжці «Національна ідея і національна воля» він пише:

«...Мир потрібен колонізатору для спокійної експлуатації підкореної нації та її загарбаної землі, а не уярмленому народові. Нація, що через поразку опинилась у рабському стані, прагне не миру, а національно-визвольної війни. Мир у колоніальному стані – це рабство, і всяка нація, що хоче продовжити своє існування, повинна боротися за місце під сонцем. Нація, яка перестала боротись, це вже не нація, і вона не варта поваги…»

До місця, певно, навести і слова президента США Франкліна Делано Рузвельта, який у часи фашистської агресії у  промові «Чотири свободи», виголошеної перед членами конгресу 6 січня 1941 року, сказав:

«Як держава ми можемо пишатися тим фактом, що ми добродушні, але ми не можемо собі дозволити бути дурнями. Ми завжди повинні побоюватися тих, хто дує в труби і б’є в литаври, проповідуючи теорію умиротворення. Ми повинні особливо побоюватися тієї невеликої групи егоїстично налаштованих людей, які готові обрізати крила американського орла, щоб викласти його пухом свої власні гнізда»...

Відкидаючи  колаборацію, справжні патріоти між «миром» з ворогом і спротивом  йому завжди обирали спротив. Так зробив свого часу і публіцист Демосфен, закликавши співгромадян не вірити «партії миру», а згуртуватися для протидії агресорові.

Війна України з цинічним ворогом триває, і до справжнього миру ще, на жаль, далеко. Такий мир можливий лише через боротьбу, у тім числі інформаційну. Ми «не можемо собі дозволити бути дурнями»! Тому я – за «Партію Демосфена»!

Юрій БОНДАР,

член Правління НСЖУ.

 

Світлина від Nataliya  Kalinichenko.Після вчорашнього з"їзду - нова рубрика! ТІльки її регулярність не обіцяю. Очевидно, буде виходити двічі на рік, як зазавичай скликається правління чи секретаріат: що в Сумській спілці, що в НСЖУ. Головний результат з"їзду такий: справи в Спілці, її життя, діяльність, підходи до вирішення проблем журналістів всіх задовольняють! Змін - не буде! Як в області, так і в Україні. В справах спілчанських все залишається по-старому. Для когось - це добре, бо не треба нічого міняти, а головне - робити. Комусь - все одно, бо дехто десятками років не платить членські внески і живе спокійно, навіть забувши, що в нього є "журналістська книжечка". Хто щось хотів змінити - свою думку висловили. Совість в усякому разі, у мене, чиста, як сльоза немовляти!

На з"їзді для мене було три радості. Перша - зустріч з друзями і колегами з усієї України! Ми більше спілкувались в коридорах і барах, ніж у залі. Друга - порадувала сумська делегація! Як її обрали заочно, так вона заочно і проголосувала за рішення з"їзду. З семи обраних приїхало лише два делегати. Молодці решта, що не дали себе втягнути в "рольові ігри" київських дядьків. І третє - вибори голови ревізійної комісії. Алла Малієнко - принципова жінка, багато років працює у Київській міській спілці і їй довіряти можна повністю! На цьому приємності закінчились.

З"їзд проходив майже як у Сумах конференція. Найретельніше дотримувались регламенту в питання кави, обіду і чекали вечері. Все було розписано і передбачено. Кілька спроб хоч якось зламати написаний сценарій натикались на крики таких же дєдушок і бабушок, які валували у Сумах "давай скорєє", "Скорєє" і дали! Мене кілька чоловік запитували: ти ж не делегат, чого туди попхалась! Відповідаю. По-перше - провести фейс-конроль над делегатами від Сумщини, бо ж знаю факти, коли замість одних приїжджали інші і голосували один за одного. По-друге, як досліднику життя Спілки, хочеться на власні очі подивитись всі процеси, навіть якщо від деяких тошнить. Ну щось на зразок фукнції лікаря-паталогоанатома: дочекатись, поки труп відвезуть в морг і розтином виявити причину смерті. Дивлюсь, пишу клініку, а головне - думаю, як у діяльності інших організацій уникнути цих смертельних хвороб, як від них "предохраняться".

Після з"їзду мені зателефонували десяток колег з різних областей і запропонували вийти із спілки, викинуть квиток, послать всіх .. тощо. Та нє, рєбята, не дождьотєсь! Спілка сьогодні як старе бабусине пальто: вже і не модне, і міль побила і викинуть хочеться, а бабушці жалко з ним розлучатись. Тож доводиться запаковувати в мішок і виносити на горище: може пригодиться картоплю в підвалі укривати чи гладіолуси закутувати, щоб не замерзли взимку. От сьогодні Спілка щось на зразок такого раритету: і фасон нічого, і гудзики ще нормальні, а от в цілому матеріальчик не той!

А найбільше сумно за те, що в деяких областях, приміром, Дніпропетровській, Львівській. Рівненській обласні Спілки об"єднують журналістів. мають приміщення, проводять роботу і у голів навіть комп"ютери є і вони уміють ним користуватись! Там журналісти їздять у прес-тури, спілкуються, проводять заходи, допомагають один одному. І чвари в Києві їм не заважають. У нас в Сумах - навпаки. Значить, ми цього заслужили. Тож пакуємо пальто на горище і переходимо на сучасний одяг.

Запрошую всіх журналістів до співпраці. У нас створена "Асоціація регіональних ЗМІ Сумщини", є багато цікавих проектів. Один з них, поїздку в Чорнобиль, ми реалізували. Та головне - реформування комунальних ЗМІ, чим і будемо займатись разом. А щоб нафталін не пах - відчиняйте кватирки!

Наталя Калініченко.

м. Суми.

 

Дмитро Тарасюк: Можна тліти, а можна й горіти. Ми самі творимо своє життя

 

Це єдина в Україні область, де головою обласної ради обрано журналіста. А ще в цій області, мабуть, єдина на всю Україну первинна організація журналістів, що складається з п'яти священників.

Усі вони працюють над виданням газети "Духовна нива". А головне – тут потужна журналістська організація, до якої зі щирим серцем приходять молоді журналісти.

І все це – Рівненщина.

Про те, чим живуть журналісти цієї області, розповідає читачам "Журналіста України" голова Рівненської обласної організації НСЖУ Дмитро Тарасюк.

 

 

Нарешті на прямій до фінішу. Радість подеколи із слізьми

Розмови про реформування засобів масової інформації точилися не один рік. І от нарешті те,чого так довго чекали, відбулося: 23 листопада 2016 року видано Постанову Кабінету міністрів України «Про затвердження переліку друкованих засобів масової інформації та редакцій, реформування яких здійснюється на першому етапі».

В її очікуванні ми не сиділи, склавши руки: проводили зустрічі з редакторами, вирішували питання з владними засновниками. Вели розмову про те, що потрібно визначатися заздалегідь, як планують працювати в нових умовах, готуватися до цього. Говорю "ми", бо одна людина провести всю цю велику роботу аж ніяк не змогла б. У нас в області активно працює секретаріат – команда, для котрої доля обласної організації – не порожні слова.

Більшість керівників редакцій зрозуміли незаперечну річ: варто йти на реформування в першому етапі. В результаті чотирнадцять редакцій на Рівненщині (обласна «Вісті Рівненщини» і тринадцять районок) реформуються в першому етапі, і тільки п’ять ідуть другим ешелоном.

Три газети з другого етапу вже почали підготовку до реформування. Це «Замкова гора» в Острозі, «Новини Костопільщини», газета Рівненського району «Слово і час». У цих районах вже відбулися сесії районних рад, де ухвалені рішення про їх вихід з числа співзасновників. Райдержадміністрації також видали розпорядження про вихід із числа співзасновників цих видань.

А от газета Рівненської міськради «7 днів» і газета «Прапор перемоги» з Радивилівського району чомусь зволікали з вирішенням питань реформування. Хоча, за деякими відомостями, й там вже відбулися засідання депутатських комісій, узгоджуються необхідні документи.

Можу зрозуміти «7 днів» і «Новини Костопільщини», де редакції мають непогане фінансування від співзасновників: майже 420 тисяч гривень має «7 днів» і близько 200 тисяч - «Новини Костопільщини». Звичайно, вони побоювалися втратити надходження таких коштів. Але вже й тут розуміють невідворотність процесу, що ті самі кошти можна заробляти іншими шляхами – через передбачені законом угоди на висвітлення діяльності.

Первинка – це майже завжди редакція

Інколи мене запитують, чи відчувається в процесі підготовки до реформування роль первинних журналістських організацій? Скажу так: у нас у багатьох випадках редактори газет обрані секретарями первинних організацій. Досвід показав, що така ситуація сприяє згуртованості журналістів і дисциплінує, допомагає вирішувати більшість питань у редакціях оперативніше.

Але й там, де первинку очолюють не редактори, там також дійсно впливові, шановані журналісти. Візьмемо, до прикладу, Березнівську газету «Надслучанський вісник». Там секретар первинної організації Павло Рачок, який користується заслуженим авторитетом серед колег, редактор Надія Ярмолюк. І вони – кожний на своєму місці – працюють в тандемі.

Є й не дуже активні первинки. Тоді більше співпрацюємо з редакторами.

Чиновники бояться втратити газету

Маємо кілька місцевих газет, де голови районних рад і держадміністрацій вважають, що всі проблеми району у них розв’язані і залишається ще тільки покерувати газетою. І вони не хочуть відпускати газету, гальмують її реформування.

Йдеться, наприклад, про Дубенську міську газету «Замок». Тут є керівник, який каже прямо: ми не хочемо втрачати газету. І ніякі доводи, що газета нікуди з міста і району не виїжджає, залишається на місці, на нього не діють.

Не можу зрозуміти й алгоритму дій тамтешніх депутатів. Так, у березні 2016 року сесія міськради ухвалила рішення про вихід із складу засновників газети. А потім з якогось дива ті самі депутати на травневій сесії ухвалюють рішення відмінити ними ж ухвалене рішення березневої сесії.

Редакція газети подала позов до місцевого суду щодо неправомірного рішення свого засновника – Дубенської міськради і суд виграла. У відповідь Дубенська міськрада подала апеляцію до Житомирського окружного апеляційного суду. Судові засідання переносяться, рішення з очевидного питання – необхідність дотримуватися українських законів – затягуються до грудня.

Міський голова в Дубно – нормальна адекватна людина, гарний господарник. А коли запитуєш у нього, чому він і депутати приймають неадекватні рішення, складається враження, що він занадто дослухається до чужих голосів-нашіптувань. Так і виникла у нього думка, що газету «Замок» у міськради хочуть забрати.

Стараємось переконати його в тому, що і міськрада, і газета залишаються в Дубно, що їм треба шукати шляхів співробітництва, а не плекати розбрат. Зі зміною стосунків на договірних умовах мають підняти стосунки на вищий щабель співробітництва і взаєморозуміння. Домовились, що я приїду в Дубно, аби взяти участь у зустрічі редактора Миколи Мороза з міським головою Василем Антонюком, щоб утрьох дійти консенсусу.

Ще один район – Сарненський, де також не хотіли відпускати газету «Сарненські новини». Більше того: там хотіли звільнити з посади редактора Світлану Ляшко, яка, вважаю, на своєму місці, не один рік веде газету до успіху. На заміну їй привезли людину, яка жодного дня не працювала в газеті.

Отже доводилося переконувати керівників району і міста, депутатів, що це не їхня приватна газета, що це газета міської і районної ради, райдержадміністрації і трудового колективу.

І що важливо – газета вже давно не користується дотаціями й іншими грошовими вливаннями від влади. Якщо влада дає десь 20000 гривень на рік, то це не ті кошти, що тримають газету на плаву.

Мав розмову і з претенденткою на місце редактора. Я розумію її бажання сісти в крісло редактора успішної газети, що виходить двічі на тиждень з тижневим накладом 16 тисяч примірників. Можна хотіти покерувати виданням, де зарплата журналіста сягає 5000 гривень і прекрасні умови праці в добре обладнаному, затишному приміщенні.

Мене цікавило, як ця жінка збирається працювати, не маючи досвіду, в колективі, де її не хочуть бачити редактором?! І я не крився: прямо сказав претендентці: до ти пір, поки я голова обласної організації спілки журналістів, не допущу, щоб вона стала на заміну нинішньому редактору. Запропонував тій жінці спробувати сили, наприклад, в Корецькому районі, де ситуація не така гарна. Якщо вийде у неї підняти газету з нуля хоча б до половини або навіть третини тиражу, що мають «Сарненські новини» – честь їй і хвала. Здається, така перспектива моїй співрозмовниці не сподобалася.

Є проблеми і в деяких інших районах. Тоді доводиться їхати на місце, розбиратися. Намагаємося переконати місцевих керівників від влади в тому, що не можна переступати закон, що з журналістами можна співпрацювати на договірних засадах. Адже критичні матеріали публікуються на шпальтах газет і тепер, будуть вони і в майбутньому. Головне – щоб критика була об’єктивною, а влада робила з неї правильні висновки

Шукали і знайшли юридичний супровід

Над питаннями необхідності юридичної допомоги нашим медіа замислювались давно. Адже, як би там не було, наша обласна організація налічує понад 500 членів спілки, допомога може бути потрібна в будь-який момент. Особливо це стало відчутним, коли почалися процеси реформування ЗМІ.

А тут склалася цікава ситуація: десь на початку минулого літа до нас звернувся досвідчений адвокат Олег Раджабов з проханням прийняти його до членів НСЖУ. Ми розуміємо, що, можливо, у нього немає тієї кількості публікацій, як у професійних журналістів. Але ми поставилися до цього не надто прискіпливо і прийняли до членів спілки за умови, що він допомагатиме нашим редакціям і журналістам вирішувати юридичні питання. Само собою, що він взяв зобов’язання активніше публікуватися і виступати на радіо й телебаченні.

І тепер маємо в області юриста, який вже допоміг (причому абсолютно безкоштовно, на партнерських засадах) розв’язати не одну непросту ситуацію. Так, коли почалися процеси реформування, три газети в нашій області раптом опинилися поза статусом, тобто взагалі не мали права виходити в світ. Сталося так тому, що обласне управління юстиції з незрозумілих причин виключило їх з Держреєстру. Про це не знали ні колективи, ні засновники та співзасновники.

Коли стали запитувати, на яких підставах таке відбулося, співробітники управління юстиції послалися, що буцімто вони не отримали від цих видань контрольних примірників. Про які контрольні примірники йшлося, не зрозуміло, бо ці газети видаються вже по сімдесят з лишнім років, відомі в області. Щоб офіційно упевнитися, що вони не припинили свого існування, було не так складно зателефонувати в район і отримати інформацію, не допустити украй складної для газет ситуації.

Ми звернулися до управління юстиції з проханням відмінити свої накази щодо виключення газет з Держреєстру з огляду на те, що з’ясувалися додаткові обставини, які проливають світло на помилковість рішення. Відповідь – поза всяким розумінням: «Ми не можемо скасувати свої накази. Це можна зробити тільки через суд».

Тоді ми звернулися до нашого юриста Олега Раджабова. Він підготував потрібні пакети документів, і редакції всі суди виграли, були поновлені в Держреєстрі.

Мінімальна зарплата – 3200 гривень… Що це?

Добре це чи погано для редакційних колективів, відповіді, чесно кажучи, у мене немає. В розмовах з редакторами відчувається, що вони також не знають, як виходити з цієї проблеми.

У нас в області є газети, яких не турбують такі проблеми, бо їхні журналісти уже сьогодні мають зарплату більшу, ніж 3200. В основному це газети із зони Полісся, як от «Володимирецький вісник», «Сарненські новини», про які я вже говорив. Це цікаві газети, потрібні своїм читачам, вони мають великі тиражі. Коли аналізуємо ситуацію, бачимо, що газетам у самому Рівному, в Острозькому, Гощанському, Дубенському, Демидівському, ще в деяких районах, треба добряче попрацювати над контентом, щоб стати привабливими для передплатника.

Скорочувати штат редакцій також не вихід. Один редактор якісну газету не зробить, яким би талановитим він не був. Але нині складається парадоксальна ситуація: наприклад, у Радивилові вже сьогодні газету «Прапор перемоги» робить одна людина – редактор. Він сам і жнець, і швець, і на дуді гравець.

Допускаю: газету може випускати й одна людина. Тим більше, що сьогодні прийшли на допомогу сучасні технології, можна "зліпити" газету з цікавих матеріалів з інтернету. Але це може бути тиждень, два, місяць, а далі читачеві стане нудно, бо йому потрібен не інтернетний, а місцевий матеріал. І потрібні не сухі звіти з сесій чи колегій райадміністрацій, а жива інформація з повсякденного життя району, міста.

Можна тліти, а можна й горіти

Сьогодні основне наше завдання – захищати право журналіста на вільне висловлення думок, захищати від сваволі чиновників, допомагати підвищувати професіоналізм, організувати дозвілля. У нас активно працює сайт, що постійно наповнюється актуальною інформацією про наше життя. І коли журналіст бачить, що організація живе цікавим, змістовним життям, він воліє долучитися до її спільноти.

Але не тільки працею живе людина. Маємо хорошу базу відпочинку в Хрінниках, що в Демидівському районі. НСЖУ виділила нам на цю базу 10000 гривень. І ми самі за допомогою спонсорів (таких, як член спілки журналістів директор заводу пластмасових виробів із Здолбунова Володимир Форманчук) вклали немало коштів, а ще більше власних сил і здоров’я.

Тепер кожного року у нас там відпочивають майже п’ятдесят журналістів з родинами. Там же проводимо спартакіади.

По-новому відзначаємо День журналіста. Раніше як було? Збиралися у великому залі профспілок, проводили урочисте засідання з доповідями, грамотами від керівництва області і коротким неформальним спілкуванням. Тепер вирішили відійти від цього і відзначаємо своє свято зустрічами в різних районах області. Позаминулого року, наприклад, проводили свято у Рівненскому районі на базі готельно-розважального комплексу «Скольмо», торік – на території Острозького держлісгоспу.

Намагаємось відійти від офіціозу, почесної президії, трибун з доповідачами. Принципово відмовилися від нагород, що дає влада. Вважаємо: професійні відзнаки колегам дорожчі і зрозуміліші.

Маємо і найпрестижнішу журналістську відзнаку - премію імені Михайла Горопахи, яку вручаємо у день його народження 14 вересня. Він був уродженцем Тернопільщини, але після Львівського університету все життя працював у нас, у Рівненській області. Тривалий час очолював головну обласну газету «Червоний прапор», яка з набуттям Незалежності стала називатися «Вільне слово». Це був талановитий журналіст і не менш талановитий організатор. Маємо вже п’ять лауреатів цієї нагороди.

Вже традиційно підтримуємо дружні зв’язки з колегами з інших областей Особливо тісні у нас контакти з обласними організаціями Волинської та Львівської областей. Проводимо міжобласні творчі летючки. Вони вже відбулися в Бродах та Сарнах. На цих летючках, де збираються делегації редакторів і журналістів від кожної області, обмінюємося досвідом, обговорюємо творчі плани, насущні проблеми.

Співпрацюємо з польськими журналістськими організаціями. Уклали угоду, за котрою можемо направляти двох випускників шкіл, які хочуть отримати журналістську освіту в Польщі, на навчання до Вищої школи міжнародних відносин і суспільних комунікацій у Хелмі.

Від редакції. Побувавши в Рівному, ми зустрілися з нашим колегою-журналістом, а нині головою обласної ради Миколою Драганчуком. В цей саме час брала у нього інтерв'ю для "Урядового кур'єра" Інна Омелянчук. В ході діалогу прозвучали й запитання щодо стосунків із журналістами.

Говорячи про обласну організацію НСЖУ, Микола Драганчук наголосив:

Такі спартакіади, які проводить секретаріат обласної організації спілки журналістів, заслуговує на високу похвалу. Головне у цьому – можливість спілкування журналістів, і це найкращий майданчик для об'єднання. А сьогодні це необхідно, як ніколи. Бо сьогодні кожна районна газета кинута на призволяще. Часто їм годі шукати підтримки у районного керівництва, мало юристів знаються на проблемах медіа, щоб їх вирішувати. І вони знаходять підтримку в своїй обласній організації.

Думаю, що обласна спілка і Дмитро Тарасюк – це одне ціле. Це людина, яка вміє вислухати, розібратися. Знаю, як складно говорити з деякими керівниками районів, а з деким взагалі неможливо. А у нього виходить, він уміє переконувати районних керівників, аргументовано доводячи їхню неправоту. Не рахуючись з часом, поїде в будь-який віддалений район, вийде на трибуну сесії, коли треба відстоювати права журналістів і доведе таки правоту редакції чи окремого редактора, журналіста.

А нещодавно після однієї розмови я ще раз впевнився в силі журналістської спілки. До мене звернувся один з лідерів профспілок і почав скаржитися, що з профспілок починають виходити люди, мотивуючи тим, що не бачать ніякого зиску в цій організації. Прикро таке чути, але ж і силоміць тримати в профспілці нікого не станемо.

І на противагу – обласна організація НСЖУ. Тут точно матеріальної вигоди ніхто не має, а тим не менше до спілки сьогодні йде молодь, люди середнього віку. На мою думку, сьогодні спілка журналістів – одна з прогресивних і потужних організацій, що об'єднує професіоналів.

А в розмові з Інною Омелянчук ми почули від Миколи Драганчука ще й про таке:

– Коли ми виконаємо свою місію й зміцнимо первинне самоврядування, отримаю моральне задоволення і з радістю повернуся в журналістику, щоб розповідати про це людям.

– До речі, про журналістику. Вірніше, про реформування комунальних ЗМІ. 14 газет Рівненщини добровільно пішли в перший етап роздержавлення. Як обласна рада тепер буде вибудовувати стосунки з цими та іншими виданнями?

А ми вже й нині вибудовуємо їх на договірних засадах, принаймні, цього року, відповідно до законодавства, уклали угоди на висвітлення роботи обласної ради з конкретними ЗМІ – електронними та друкованими. Звісно, це не якісь захмарні суми, а рівно те, що передбачено відповідною програмою, яку прийняла обласна рада, – 200000 гривень. Це, вважаю, перший крок до демократичності й прозорості стосунків: ми, образно кажучи, стаємо покупцями газетної площі в тому чи іншому виданні. Однак, деякі телекомпанії, наприклад, не поспішають використовувати бюджетні кошти, обумовлені угодами: рік завершується, а суми ще неосвоєні. Щодо газет цього сказати не можу, кошти використовуються сповна.

– Це означає, що «підгодовані» колеги тепер не можуть критикувати керівництво обласної ради?

Чого-чого, а критики в нас вистачає! Питання в тому, щоб не перейти межу між конструктивною критикою, яку я цілком сприймаю і навіть дякую за це колегам, і критиканством або ж і відвертою брехнею! Її, до речі, продукують окремі сайти, але ж вони, за законом, не є засобами масової інформації. Прикро лише, що дехто з колег-журналістів часто опускається до того, що, не перевіривши, передруковує цю «джинсу».

Ольга Войцехівська

http://nsju.org/images/content/images/DSC_6513.JPG

Обласний семінар редакторів газет на базі Володимирецбкого вісника"

 
Більше статтей...
An Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image Slideshow 
bulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbullet
spinner

Опитування

Яким з місцевих ЗМІ ви довіряєте найбільше?
 

Опитування

Новини якого з місцевих телеканалів на вашу думку є найбільш актуальними та об'єктивними?