Вхід

Теекана РТБ

Рівне вечірнє

 

Суспільне по-українськи: масові звільнення, брак контенту, прірва між зарплатами керівництва і працівників

Переформатування українського державного мовника НТКУ на Cуспільне висвітлюють на сайті , на сторінках менеджменту в соцмережах. Детально про це звітує керівник реформ Зураб Аласанія на своїй сторінці у «Фейсбуці».

Але реформа не йде гладко і викликає запитання. Є відповіді, які озвучують самі реформатори в численних інтерв’ю, є й альтернативні думки з-за лаштунків реформи.

Нагадаємо, резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» Верховна Рада затвердила ще 1997 року. За президентства Віктора Ющенка, 2005-го її підписали. А от з реалізацією затягнули.

Історія створення Суспільного від Валентина Щербачова

«У 2012 році уряд Миколи Азарова задекларував такий варіант Суспільного, який би знищив усе державне мовлення під брендом реформи, – пояснив Валентин Щербачов, відомий український спортивний журналіст і колишній керівник редакції регіонального мовлення тематичних програм Київської дирекції НТКУ. – Метою було заволодіти найбільшим покриттям, яке є в державного мовника, але вже під новою назвою.

Зараз відбувається те саме. Умови ЄС та Ради Європи щодо втілення Суспільного мовлення зовсім не мали на увазі теперішнє знищення всіх державних ТРК і концентрацію виробництва регіональних відділень у підзвітності центру. Та європейські умови на свій лад почали реалізовувати не професіонали, а ділки.

У нашій ситуації, коли в країні криза і війна, треба було провести цей експеримент тільки на базі НТКУ або однієї-двох регіональних компаній, не знищуючи всі регіональні ТРК і не вимагаючи мільярдів з бюджету. Або створити Суспільне «з нуля». Такий підхід не було прийнято, тому що він не дає можливості новому керівництву розпоряджатися всім державним майном, як це і передбачали ще за Януковича. Докази: тепер звільнені будівлі в Києві будуть здавати в оренду, а всю техніку без відповідних актів просто «виколупували» і безконтрольно перевозили на Мельникова, 42. Також і всі регіональні відділення тепер будуть підзвітні тільки центру, відбудеться оптимізація людей, техніки, приміщень».

Закриття регіональних ТРК підтверджує і член наглядової ради ПАТ «Суспільне» Євген Глібовицький. Він чесно визнає, що ухвалення закону про Громадське мовлення було можливим тільки на хвилі революційних настроїв: «Парламент у тому ж складі не проголосував би за цей законопроект зараз, але голосував за нього відразу після Майдану».

Ситуація на суспільному радіо

Віктор Ожогін, колишній старший редактор на радіо Дніпропетровської ТРК, об’єктивно зазначив, що «нові умови конкурсних відборів дійсно сучасні: треба знати іноземні мови, досконало володіти комп’ютерними програмами, мати не пенсійний вік. Але водночас регіональним ТРК негласно заборонили розповідати про місцеву владу, а редактори новин будуть підзвітні тільки Києву».

Зураб Аласанія виправдовує таку ситуацію на місцях багаторічним корупційним зв’язком між регіональною владою та керівниками регіональних ТРК.

З іншого боку, як звітує правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки журналістів України, «саме за фінансової та матеріальної підтримки обласної влади за останні десятиліття фактично з нуля було розбудовано власну регіональну мережу телерадіомовлення».

У концепції реформ пана Аласанії також прописано автоматичні звільнення/відсторонення директорів регіональних ТРК. Формування нового менеджерського і продюсерського складу проходить здебільшого при особистій співбесіді та за його особистим схваленням. Нагадує авторитаризм. З іншого боку – саме він відповідає за новий колектив.

Гаразд, але як це переформатування відбивається на кінцевому продукті? У працівників радіо, вже в складі ПАТ «Суспільне», також є думка щодо доцільності скорочень й оптимізації творчих колективів за принципом «знання мов і комп’ютерної грамотності».

Не радійний голос

Олена Бросаліна, перекладач, колишній редактор та ведуча програм на радіо «Культура», підкреслює: «Нове керівництво сформувало нову «сітку», в якій не виявилося багатьох чудових передач, спрямованих на духовне та інтелектуальне збагачення слухача. Серед них – «Як ми говоримо?», «Бібліотека української класики» (яку вела, зокрема, і я), «Бібліотека світової класики», «Шевченківські лауреати», «Нобелівські лауреати», «Художній всесвіт літератури», «Поезія третього тисячоліття», «Дорогою назустріч» (редактором якої останнім часом була я), «Інший світ», «Мудре слово», «Розкажи мені казку», «Ранковий променад», «У Романа нині гарні гостини», мій «Літературний смак», і навіть такі гостро актуальні нині проекти, як «Волонтерський десант» і «Та не однаково мені…»,  «Митці воїнам АТО»…

Не виявилося і ведучих цих передач. Не витримавши цинічного тиску з боку керівництва, з радіо «Культура» звільнилися журналіст Микола Байдюк, який є учасником російсько-української війни, та його дружина Оксана Чайка. Ті, кого пан Микола захищав на Сході, відхилили навіть нові проекти цих журналістів. Замість редакцій швиденько сформували п’ять «продюсерських груп» методом особистих повідомлень продюсерів «обраним» журналістам про їхню «обраність».

Я потрапила до групи «Література і драма», яку очолила Світлана Свиридко-Сєрова, але замість щастя відчувала пекучий сором, бо до групи не покликали колег високого таланту та професійного рівня.

Керівництво мене попереджало, щоб я не висловлювала своєї позиції бо, мовляв, «вилетиш». Я вирішила покласти край цим приниженням і відповіла, що не зможу працювати за таких умов. І тоді мені повідомили про… ліквідацію радіо «Культура», наступного ж робочого дня я написала заяву про звільнення».

Одна з ведучих радіо «Культура», кандидат філологічних наук Наталія Лисенко-Єржиковська зазначила, що «новий продюсер Українського радіо Дмитро Хоркін ввів новий метод звільнення: безпосередні начальники конкретного ведучого оголошували йому, що в нього «не радійній» голос, і з цієї причини закривали авторські програми, переводили на іншу посаду і потім звільняли.

Як виявилося, попри залякування, на сьогодні радіо «Культура» продовжує мовлення. Але, як зазначає видатний поет та композитор Анатолій Матвійчук: «Хто придумує такі формати, які відсікають кращу частину суспільства від того ж Суспільного радіо і позбавляють слухачів можливості чути тих, кого вони любили і поважали десятки років?»

Ситуація в регіональних ТРК

Ілля Суздалєв, який залишив керівництво телеканалу регіонального донецького філіалу «До Тебе» і радіо «Голос Донбасу», роз’яснив, що не можна було з’єднувати два мовлення абсолютно різних регіонів Донецька і Луганська в новий «Донбас: UA». Тому донецький колектив написав відкрите звернення до правління ПАТ НСТУ проти злиття двох регіональних ТРК.

Під величезним тиском з боку представників правління ПАТ НСТУ протокол про злиття їм усе-таки підписали. «Мені вдалося прописати в цьому протоколі, що в новоствореній структурі «UA: Донбас» буде збережено дирекцію телеканалу «До Тебе», радіостанції «Голос Донбасу», в яку дзеркально (зі збереженням структури, посад і рівня зарплати) буде переведено працівників Донецького регіонального філіалу зі збереженням матеріальної відповідальності», – розказав Ілля.

Нині донецький філіал працює, і навіть розміщують вакансії. Але на запит, що буде в процесі другої хвилі реформи зі скороченнями і впровадженням нової сітки посадових окладів на 2018 рік, відповісти не можуть.

«Екрани обласного телеканалу з порожньою картинкою в першій половині дня та з 21:00 – це реальність так званих ефективних змін в організації виробництва та роботі обласної філії», – пишуть регіональні Дніпровські журналісти у відкритому зверненні до української влади.

Звернення до Президента України готували працівники київської філії НСТУ, але потім відкликали. Лист до менеджменту «Суспільного» і на ім’я прем’єра Гройсмана та низки інших чиновників про непрозорість реформ писали працівники Львівської ТРК ще 2017 року. Але внаслідок торішнього візиту делегації на чолі з Аласанією звернення було відкликано. Тепер, коли стало відомо про нову хвилю скорочень з квітня, протести поновилися. А відсторонений директор львівського відділення має намір судитися через незаконне звільнення.

Дійсно, на офіційному сайті Суспільного є протоколи засідань, в яких не приховують порядок звільнень директорів філій. Та чи законні вони?

Технологія скорочень та аутсорсинг

Євген Каленський, колишній віце-президент НТКУ, підтверджує системну практику незаконних звільнень: «Спочатку Зураб Аласанія сам запропонував мені вибрати найбільш відповідну для мене посаду з обіцянкою обов’язкового призначення. Потім системно відмовляв і нарешті скасував навіть мою посаду. Взагалі-то, він двічі мене звільняв і я двічі поновлювався за судовим рішенням. Йому довелося заплатити мені за весь той час, коли мене незаконно не було на роботі. Це понад 40 тисяч гривень. Але за порушення закону Аласанія розплатився зі мною не зі своєї кишені, а з бюджетних коштів, виділених на його реформу».

Аласанія не заперечує, що гроші витрачають і на постійні судові справи щодо звільнень: «…Будемо працювати з юристами, щоб закрити судові справи, які дуже складні. Війна так війна. Від мене люди теж вимагають міняти компанію. Так що я соромитися не буду».

Хотілося б запитати: які такі «люди» вимагають в Аласанії міняти компанію, якщо реалізують його авторську концепцію реформи?

І що спонукає його порушувати закон? «Державна система взагалі дихати не дає, ти не можеш звільнити людину. Три місяці будеш з ним мудохатися, а він через суд легко відновиться». – скаржиться Аласанія.

«У концепцію Аласанії входить подальше переведення виробництва на аутсорсинг, замість власного виробництва, – пояснює Євген Каленський. – Така стратегія – класичний крок до відмивання грошей. Якщо почати скорочувати регіональні ТРК і людей, ущільнювати технічну базу, тоді відразу з’являється виправдання: у нас техніка стара, касет не вистачає, грошей на бензин немає, машини розбиті для виїздів на зйомки, людей мало. Залишається тільки замовляти продукт на стороні або орендувати техніку. А що заважає ті ж гроші пустити на оплату свого продукту? Зазвичай заважає відсутність можливості покласти в кишеню різницю між реальною і написаної вартістю продукції».

Дійсно, в лютому 2018 року на круглому столі щодо варіантів фінансування Суспільного пан Аласанія навів перелік застарілих засобів виробництва, натякаючи на необхідність бюджетних надходжень.

«Зараз про нові програми або їх оновлення безпосередньо на базі Суспільного, без додаткового фінансування не може бути й мови», – не приховує очільник нового формату.

Навіть Тетяна Кісельчук, продюсер просвітницького напряму на Суспільному, яка закрила нецікаві, на її погляд, програми, визнає, що наразі перекриває тільки 26 хвилин ефірного часу в день.

Цікаво, що вони всі там роблять за ті все ж таки немалі гроші, які виділяють з бюджету? Світлана Остапа, одна з членів наглядової ради, чесно зізналася, що виділені 776,6 мільйона (замість півтора мільярда) проїдають….

Гранти та благодійна допомога на суспільного мовника

Суспільне, крім бюджетних грошей, має допомогу на свій розвиток від благодійної організації, яку затвердило керівництво суспільного мовника і яка звітує перед самим же керівництвом Суспільного.

Усього отримано 1 078 964,62 доларів, з яких майже 80% – це технічне забезпечення у створенні програм (28 114 149,52 грн).

Окремий грант на власну передачу має і Майкл Щур (Роман Вінтонів), за сумісництвом член правління Суспільного, та все одно вимагає оплату своєї роботи над проектом за державний кошт. Якщо ні – то в нього немає часу бути ведучим. У будь-якому разі, стверджує він, гранти не припиняться.

Якщо на стільки цифр поліпшилася матеріально-технічна база і є гранти, чому тоді керівництво НСТУ відкрито заявляє про скорочення власного вітчизняного контенту та співробітників, з якими потім судиться?

Про символічну плату

Ще одним питанням залишається принцип, за яком відбувається нарахування зарплат у ПАТ «Суспільне». Менеджмент і члени правління отримують зарплату, відштовхуючись від заявленої суми для Зураба Аласанії, як зізнався він сам: «становить 76 800, мінус податки – це близько 50-55 тис. грн».

Наглядова рада затвердила нову сітку ставок для всіх категорій працівників. І в останні тижні 2017 року ця ж рада затвердила премії керівному складу вже за четвертий квартал 2017 року та штатний розклад.

Як сказав Валентин Щербачов, на його звернення з цього питання до Президента України, Міністерство фінансів надіслало відповідь: «топ-менеджери» ПАТ «Суспільного» і не думали узгоджувати розміри своїх зарплат та премій з Мінфіном». З тим Мінфіном, який ухвалює не останнє рішення щодо виділення коштів на Суспільний з бюджету країни.

До речі, боротьба з «невиправданими преміями», тоді ще державного НТКУ, стала однією з перших акцій щодо реформи від Зураба Аласанії, що спонукало багатьох звільнитися самостійно.

Але навіть у порівнянні з новою сіткою ставок, де мінімальна вже 3500 грн, а максимальний оклад становить 32 000 грн, не зрозуміло, за якою ознакою визначають розрив між цими цифрами і зарплатою з преміями керівного складу, що перевищують 100 і більше тисяч гривень?

На згадуваному вже круглому столі з питань фінансування суспільного мовника і самі члени наглядової ради, і закордонні гості наполягали на одному загальному питанні. Це було навіть не фінансування, а взагалі існування Суспільного. Голова ради Тетяна Лебедєва повідомила, що без оплати за трансляцію не буде сигналу. (Одразу запитаю – сигналу не буде, а зарплата буде?) Ольга Седова, представник Шведської агенції «Сіда», констатувала, що «реформа загинається» і треба більше говорити з депутатами, щоб ті вплинули на фінансування. Ірина Подоляк з фракції «Самопомочі» порушила питання про автоматичну залежність від політиків, яким, своєю чергою, треба пояснювати: що таке продукт суспільного мовника. Директор литовського суспільного мовника Одріс Сіарусевічус запропонував визначитися, це реформа чи імітація, тому що сума на фінансування дійсно замала. А Євген Глібовицький наполягав, що людям треба чесно сказати: вони не отримують того, що їм було обіцяно. І що безпрецедентне скорочення – просто необхідний захід, мовляв, люди не можуть працювати за символічну плату…

Однак так звана символічна плата існувала на державному мовнику протягом багатьох років до початку реформи. Але люди, яких за новою реформою було і буде скорочено, креативили, заробляли рекламою, ініціативами, проектами, які висвітлювали місцеве життя, знаходили інвесторів, створювали улюблений українською авдиторією український продукт саме за цю символічну зарплату.

Звичайно, оплату треба підвищувати, але виникає кілька логічних запитань. Якщо, за твердженням Романа Вінтоніва в коментарях ФБ, виробництво контенту (26 мільйонів) порівняно із зарплатою (666 мільйонів), у сотні разів менше, чому так феєрично підвищують оклад керівного складу суспільного? Чому гроші, які виділяють на Суспільне з бюджету, йдуть на матеріальне забезпечення керівництва, а не на виробництво національного продукту? Де коефіцієнт корисної дії від високих зарплат керівництва, якщо рейтинг Суспільного невблаганно падає? Хто несе відповідальність за саме такий розподіл коштів та кінцевий результат роботи нинішнього керівництва?

Наглядову раду саме українського Суспільного згадує у своєму звіті Раймонд Мужейніекс – комісар Ради Європи з прав людини. Щодо України він прямо заявляє, що помітно вплив політичних партій на склад наглядової ради за новим суспільним мовленням.

Тож, як конкретно зарплата менеджменту позначається на результатах роботи Суспільного, якщо, за визнанням керівництва, на виробництво продукту в Суспільному залишилося 0 гривень, 0 копійок? Адже попередні покоління творчих та технічних працівників до такого не «докерувалися».

Як висловився радіожурналіст В’ячеслав Козак (між іншим, теж один із членів наглядової ради), «якщо немає грошей, нащо руйнувати те, що більш-менш працює?».

Незаконність скорочень

Чергове злиття філій і нові скорочення з квітня 2018 року вже анонсовано на сайті Суспільного. Але в затверджених на засіданні наглядової ради ПАТ НСТУ «Основних напрямах діяльності ПАТ НТСУ на 2017 рік», (додаток 2 протоколу засідання від 23 січня 2017 р.), йдеться про те, що спочатку Наглядова Рада ПАТ НСТУ має затвердити тематично-змістову концепцію функціонування регіонального мовлення, а вже після цього може бути переглянута штатна структура.

Та це питання не заплановано до розгляду в І кварталі 2018 р. (відповідно до плану діяльності наглядової ради ПАТ НСТУ на І квартал 2018 р. (додаток №1 до протоколу засідання наглядової ради ПАТ НСТУ №17 від 26 грудня 2017 р.).

У профспілках працівників культури України, куди входять первинні регіональні профспілкові організації НСТУ теж не бачили на папері нової концепції другого етапу реформування.

Та навіть якщо концепцію було б затверджено, все одно відбувається порушення іншого важливого документа – Галузевої угоди між НСТУ і профспілками працівників культури України. Вона регламентує скорочення не більше ніж 3% усіх працівників щорічно. Нині будуть скорочувати 50% працівників, мотивуючи це недофінансуванням з бюджету.

«Профспілки працівників культури України» просять звертатися до них письмово, якщо порушують права теле- та радіопрацівників.

Нагадаємо, відповідно до статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини, не передбачено зобов’язання створювати суспільне мовлення в окремо взятій країні.

Марина ТКАЧЕНКО.

 

Я вже звідси йшла. 18 років тому, коли в розпал кучмізму обрала співпрацю з Радіо Свобода, де можна було донести правду про виборчі профанації влади. Тодішній шеф був щасливий, і одразу ж підписав мою заяву про звільнення за власним бажанням. Працювала зі Свободою, Радіо Довіра, мала практичні години в Острозькій академії.

У 2011-му генеральний директор Рівненської обласної держтелерадіокомпанії Андрій Велесик попросив мене повернутися – для роботи над програмою «Перехрестя правди», яку на період декретної відпустки полишила її незмінна ведуча Світлана Сабанюк.

Вже перша програма, ймовірно, змусила його пошкодувати. Але виду не подав. Йшлося про «Пам’ятник Каїну» - страшну історію сучасного увічнення катів і забуття жертв. Натиск з боку ветеранів КДБ і не тільки ми витримали з честю. Пам’ятник усунули. Це вже згодом офіційно боролися з пам’ятками тоталітаризму. А потім було ще багато-багато конфліктних програм, спільна робота з Оксаною Савчук…

Перехрестя правди. Співпраця з Радіо Свобода відійшла на другий план, робота займала і робочий і вільний час. Досі не розумію – навіщо нам, окрім цієї складної за тематикою і зйомками програми нав’язували ще й ведення вечірніх прямих ефірів? Ми нерідко не спали по 38 годин.

…У 2018-му програму, яку в останніх два роки Оксана вела знову зі Світланою, скасували. Як і решту тематичних програм. З цього приводу мені досі телефонують люди, іноді у відчаї. Бо ситуацій, коли більше нікуди звернутися – вдосталь.
***
Нинішнє моє рішення покинути Рівненську телерадіокомпанію визріло у березні 2017 року, коли замість очікуваного реформування ми – відділ тематичних програм Радіо Край – опинилися в програмному підпорядкуванні Рівне-ФМ. Розважальний формат Рівне-ФМ, як на мене, був неприпустимим для суспільного мовлення, а формат Радіо Край – дещо заскорузлим. Я мала своє бачення змін. Але до них навіть не намагалися дослухатися шановні директори двох радіо.

Вважаю, що маю право це казати, оскільки свого часу на базі облтелерадіокомпанії очолила редакцію Радіо «Нова хвиля», яке фактично стало першою ФМ-станцією Рівненщини. Де факто Рівне-ФМ є правонаступником «Нової хвилі», з якою мене пов’язують продуктивні роки роботи, але про яку не відомо авторам нещодавно виданої книги з історії Рівненського телерадіомовлення. Продюсер Суспільного телерадіомовлення Рівненщини Інна Білецька, гадаю, пам’ятає «Нову хвилю» як свій стартовий майданчик у журналістику.

До слова, за рік роботи на радіо Край (2016 - початок 2017) нерідко доводилося виготовляти сім повноцінних програм на тиждень – як у запису, так і прямоефірних – екологічних, соціальних, правових, культурологічних, музичних. Можу продемонструвати їх для тих, хто спробує розповісти про мою низьку працездатність.

…Коли у червні 2017-го мені пояснили, що програма, яка зайняла перше місце на конкурсі «Калинові мости», не вписується в «формат» Рівне-ФМ і тому не може звучати в ефірі, я лише укріпилася в бажанні покинути телерадіокомпанію. Йдеться про передачу «Донька України – мати Солідарності», присвячену пам’яті уродженки Рівного Ганни Любчик-Валентинович, котра зіграла ключову роль у вивільненні Польщі з-під радянського ярма. Якщо програми, які проливають світло на позитивні постаті в українсько-польській історії, нині не актуальні – що тоді формат Суспільного? – Ця ситуація нагадує мені іншу, 2000-го року, коли рекламний директор Рівненського бюро Радіо «Довіра» переконував мене, тодішнього редактора цього бюро, що формат цієї станції – російська попса (у той самий час, коли столична «Довіра» ретранслювала Радіо Свобода з плівками Мельниченка). Кожен день роботи на цьому, здавалося б, прогресивному, радіо, тоді перетворювався у війну за українську мову і культуру.

Сергію Шидловський, чи пам’ятаєш ти сумнозвісний закон Табачника-2011 про освіту, який збурив студентство по всій Україні? «Будь європейцем – розмовляй українською» - таку назву мала радіоакція, яку зробили тоді на Волинському радіо «Луцьк». … Коли підтримати акцію я запропонувала Рівне-ФМ – мені відповіли, що тут «не займаються політикою». А тому… й надалі крутитимуть російську попсу. Між іншим, тодішній очільник РОДА Василь Берташ добряче подивував білоруських журналістів, коли відмовився спілкуватися з ними російською. А що зробили вже 2012-го з програмою «Європростір»? – Правильно, її зняли з ефіру, бо її авторка всього лиш намагалася втілити на прикладах із Рівненщини задекларований (але не втілений) Януковичем євровектор України.

У принципі, я згодна з твердженням регіональної продюсерки НСТУ Марії Фрей: «Ми закриваємо очі на те, як було раніше, і дуже просимо скористатися цим шансом». Згодна, що можна закрити очі на чиїсь помилки чи слабку волю. Але не згодна, що людей, які створили підґрунтя для змін, ці ж зміни мають проковтнути.

Як-ось Галину Шепель, недавнього головного редактора телемовлення. Людина подалася на конкурс, його не виграла. Не біда. Можна критикувати її стиль керівництва, але її плечима – величезний досвід, старі й нові економічні і суспільні проекти, серія репортажів і програм із передової на Донбасі.

Хто із тих, хто лишився «при ділі», хоч раз насмілився відкрито виступити проти ненависних програм і звітів до Києва про кількість цитат Януковича і його міністрів (а згодом Порошенка і його міністрів) у ваших ефірах? Хоч один, окрім випускниці Київського держуніверситету часів Горбачова, домагався зняття з ефірів цих програм і скасування звітів? Це про «заскорузлих».

…Я не проти ранкових телеефірів, мені подобається, що в них молоді обличчя. Інно, респект за те, що навчаєш молодих журналістики, і ті, хто вмів лише аналізувати інтернет-контент, віднедавна моніторять стан їдалень тощо. Але коли одна з ведучих недавнього «Перехрестя правди» витрачає час на тварин-улюбленців місцевих чиновників, а іншій ведучій тієї ж програми запропонували роль видзвонювача учасників, то – це не їхнє завдання і не їхній рівень.

Розумію і підтримую Оксану Пицьку, досвід якої у створенні СУСПІЛЬНО ЗНАЧИМИХ програм ще буде серйозно затребуваний у телерадіоефірі. На жаль, вже інших ЗМІ.

Справа не лише в відсутності фінансування. Олена Максимова починала працювати друкаркою і віддала роботі на Рівненському радіо й телебаченні все професійне життя. Досконало володіє мовою, виправляла мовні помилки кількох шефів, назубок вивчила фонотеку, очолювала відділ кадрів, знає роботу завгоспа, ведення документації у приймальні… До пенсії лишилося три з половиною роки. Але в новітній тарифній сітці для неї не виявилося місця. А з кредитами, взятими під час лікування, де взяти кошти на їхнє погашення? Олена, як і Петро Мідріган, Алла Сищук чи багатодітна Людмила Васюха, можуть елементарно виграти суд щодо поновлення трудових прав. А попередньо ж ішлося лише про звільнення пенсіонерів…

Щодо себе. Від звільнення у квітні 2017-го мене зупинив не шеф, який порвав чергову заяву, а – стан здоров’я рідної людини.

…Після виходу з усіх можливих відпусток був шанс звільнитися, отримавши три заробітних плати. Тоді Вашій покірній слузі натякнули, що з корабля першими утікають щурі. Відтак шанси достроково погасити кредити за камери й комп’ютери (все життя працюю на апаратуру) й розпочати професійне життя «з чистого листа» поблякли перед загрозою іміджу щурихи. Я б тоді спротивіла сама собі.

Але! З’явилася надія втілити давню мрію про «Ноосферу» - телерадіопрограму, покликану втілювати прогресивні суспільні ідеї і боротися за чистоту навколишнього середовища. Був іще один досі не втілений проект. Ті, хто зі мною працював, знають, що ніколи не зважала на відсутність операторів чи автівок. Нозі в руці – і в похід! Щось вдавалося більше, щось – менше. Ми шукали форму, і, враховуючи певні зауваги, таки знайшли б оптимальну. Та на повірку усі подібні програми виявилися не потрібними «Суспільному».

…У проміжку були збори колективу НСТУ, а наступного дня – тренінг у Дніпрі. Знайомство з регіональною продюсеркою Марією Фрей, котра спільно з командою регіональних керівників «не рекомендувала» до ефіру мою тему про ймовірність приватизації радгоспної землі. Натомість це обговорення досі вважаю надзвичайно актуальним для багатьох українських селян. Але, як з’ясувалося, для Суспільного це – надто складно… І взагалі – навіщо дратувати латифундистів і агрохолдинги?

…Знаєте, але я це вже проходила. Не раз. Коли тема, до яких скептично поставилося начальство, виявляється актуальною для глядачів. Коли продюсери починають думати заднім числом. Наша землячка Наталя Пасічник створювала українсько–шведський проект популяризації української класичної музики, і всі навколо вставляли п’ять копійок – це не потрібно, не цікаво тощо. Коли Радіо Свобода таки виділило режисера монтажу Андрія Ігнатенка і чудового оператора Володю Паутова для зйомок у Києві – ми змонтували фільм (до речі, за серйозної допомоги рівненського режисера Людмили Ястремської). Коли у відповідь на одну з реплік у Фейсбуці Зураба Аласанії про те, що хороший продукт потребує серйозних капіталовкладень, я кинула посилання на цей фільм (створений без жодних капіталовкладень з боку НСТУ) – пан Аласанія написав «Вав!» - і разом з іншими керівниками вирішив поставили його в ефір у День Гідності 21 листопада.

Адже поки всі свої зусилля спрямовувала на створення нового проекту, практично втратила зв’язки з Радіо Свобода, котре і досі вчить мене журналістики.

Пане Аласаніє, хочу, щоб Ви зрозуміли – справа не лише в фінансуванні. А в тому, що Ваші помічники не завжди розрізняють бажання втримати керівну посаду і реальне бажання працювати; бажання не втратити нинішні або обіцяні заробітки і прагнення змінювати свою країну і свій край.

У мене було багато творчих задумів. Вони нікуди не зникли. Втілюватиму їх самотужки. Як і раніше, не потрібно буде для цього ні чужих камер, ні диктофонів, яких за десятки років роботи не дочекалися мої колеги, ні бензину, ні комп’ютера. На відміну від тих, хто мав утричі вищу зарплату, я дозволяла собі розкіш брати це все в кредит. Тож працюватиме голова – знайдеться і платформа.
Валентина Романюк-Одарченко

 

Місія суспільного телерадіомовлення – задовольняти інтелектуально-естетичні інформаційні потреби соціуму, всебічно сприяти розвитку й утвердженню українського національно-духовного громадянського суспільства. Однак внаслідок розгорнутого реформування державної телерадіокомпанії з інформаційного поля суспільного мовлення вихолощують національно-гуманітарний, просвітницький, культурологічний, історично правдивий, виховний дитячо-молодіжний контент, що призводить до деукраїнізації національного інформаційного простору. Вилучення суспільного мовлення з процесу інформаційної протидії гібридній війні Російської Федерації проти України, цілеспрямованого формування правдивої історичної пам’яті, національної ідентичності, патріотично-громадянських переконань загрожує національній безпеці держави.
Безперечно, суспільне телерадіомовлення має розвиватися, адже його головна гуманістична місія – сприяти утвердженню українського національного інформаційного суверенітету. Однак із сутності так званої оптимізації, яке здійснює правління Національної суспільної телерадіокомпанії України на чолі з невтомним маніпулятором і наклепником на львівську інтелігенцію Зурабом Аласанією, випливає, що їхня замаскована мета – повністю знищити український національно-гуманітарний простір. Саме цього прагне одвічний ворог України – Московія=Росія, яка веде потужний інформаційно-психологічний наступ, щоби посіяти розбрат в Україні, утвердити хижий «русскій мір».
Ніхто не заперечує, що потрібно удосконалювати професійний рівень підготовки телерадіопередач, поглиблювати тематично-змістовний, художньо-естетичний характер контенту, створювати конвергентні редакції. Але, шановні члени правління Національної суспільної телерадіокомпанії, потрібно зрозуміти, що реформування системи телерадіомовлення має ґрунтуватися на засадах україноцентризму з урахуванням історичних особливостей розвитку кожного краю держави. Ціннісно-орієнтаційна парадигма україноцентризму обумовлює захист національного інформаційного суверенітету, розвиток мови і культури української титульної нації та мов і культур національних меншин, налагодження громадянського діалогу як чинника соціальної стабільності й рівноваги, максимальне задоволення потреб в регіональній, всеукраїнській та загальносвітовій ціннісній інформації, що сприятиме духовно-національній соборності українців. Цьому мають ефективно сприяти програми, які повинні готувати працівники обласних телерадіоорганізацій, а транслювати по UA:Першому та Українському радіо. Централізоване нав’язування контенту філіям НСТУ обмежуватиме творчо-інтелектуальну ініціативу на місцях, не сприятиме професійному зростанню працівників телерадіокомпаній, збіднюватиме суспільно-культурну, соціально-економічну, морально-духовну барвисту панораму життєвого середовища української нації.
Зведення базового контенту на регіональному суспільному мовленні до 185 хвилин щоденного ефіру призвело на Львівському телебаченні і радіо до зупинення виробництва понад 20 пізнавальних, просвітницьких, культурологічних, суспільно-політичних, дитячо-молодіжних, розважальних та інших оригінальних, притаманних лише Львівщині, програм. Зрозуміло, що межі професійному удосконаленню немає, окремі з них потрібно оновлювати, поглиблювати у зв’язку з російською агресією, глобалізаційними процесами, ворожою інформаційно-психологічною експансією. Однак звести творчо-інтелектуальний потенціал найбільшої в Україні Львівської філії НСТУ до випуску лише новин, ранкових шоу та вечірньої підсумкової програми (разом 185 хв.) – це, м’яко кажучи, не лише цинічне, а яскраво виражене антиукраїнське зухвальство.
Львівське телебачення і радіо впродовж усіх років функціонування характеризується оригінальним тематично-змістовим, духовно-естетичним, культурологічним і розважальним наповненням, що відрізняє його від передач інших телерадіоорганізацій України. Саме Львівському телерадіомовленню притаманний україноцентризм.
Телерадіомовний контент львівських журналістів національно-моральний не лише за формою, а насамперед – за духом, що в умовах російсько-української війни та глобалізації надзвичайно важливо для розвитку й утвердження в Україні українських національно-духовних цінностей, створення сприятливих психологічних умов для зростання матеріального добробуту людей. Чи не тому так безпардонно Зураб Аласанія паплюжить Львівську інтелігенцію, яка захищає право Львівської філії НСТУ на функціонування в часових межах колишньої обласної державної телерадіокомпанії.
Якщо не будуть виконані вимоги львівських телерадіожурналістів, які оприлюднені на сесії обласної ради 30 січня 2018 р., то Львівська філія ПАТ НСТУ вийде із системи суспільного мовлення, яке Зураб Аласанія і його прибічники-поплічники скеровують у космополітичне, безнаціональне русло, тобто ллють воду на промосковський антиукраїнський млин.

Василь ЛИЗАНЧУК, завідуючий кафедрою телебачення і радіомовлення Львівського національного університету імені Івана Франка.


 

За «класикою жанру» сучасні війни, в умовах у тім числі так званих транзитних, пострадянських країн, розпочинаються з інформаційної експансії характеру «тихого» інформаційного вторгнення. Відбувається таке проникнення шляхом «лібералізації» інформаційного поля (тобто через максимально можливе усунення держави від контролю медійного простору та позбавлення її інформаційних ресурсів), насаджування чи поновлення за допомогою «незалежних» ЗМІ потрібних для агресора ідеологем і смислів (приміром, як у нашому випадку, міфів про «кривавих бандерівців», «підступного Заходу», «величі» й «місії» Росії тощо), взяття під контроль інституцій (державних і громадських), які мають чи можуть мати вплив на вироблення і впровадження інформаційної політики. Тактика такого інформаційного проникнення апробована, і досить-таки успішно для агресора, в Криму, спостерігається її реалізація й нині на вже ніби контрольованій українською владою території.

До інформаційних складників «тихої» інформаційної війни варто віднести і «пропаганду миру», завданням якої, твердять фахівці, є підрив морального стану населення ворожої країни до такого рівня, коли воно змусить уряд своєї країни піти на мир, тобто припинити збройний опір і фактично капітулювати. (Збройні дії у такій парадигмі ведення війни є лише одним із засобів досягнення тієї самої мети.)

Застосування технології «морального роззброєння» має, зазначимо, тяглу історію, що сягає доби античності. Передбачає вона, зокрема, і формування «груп впливу», організацій, що вимагають миру, насправді ж деморалізують суспільство і пригнічують спротив агресору. Так, свого часу зусилля знаменитого оратора і політичного діяча Афін Демосфена, який намагався мобілізувати громадян на боротьбу з ворожою Македонією, наштовхнулися на протидію досить-таки організованої «партії миру», що усіляко возвеличувала можливості супротивників і страхала афінян їхньою силою. Як з’ясувалося згодом, таємно фінансував «миротворців» цар Македонської держави Філіпп ІІ, якому приписують відомі слова про віслюка, котрий, навантажений золотом, може здолати будь-яку фортецю.

Використання технології «пропаганди миру» простежимо і в пізніші часи.  У період підготовки і проведення так званої Великої жовтневої соціалістичної революції 1917 року значного поширення, до прикладу, набули антивоєнні брошури російських більшовиків,  фінансованих (про це також згодом стало відомо) супротивником Росії – Німеччиною. Такі багатотисячні видання – «Війна і  дорожнеча в Росії», «Кому потрібна війна?» та ін. – дискредитували російську владу та фактично закликали до припинення спротиву, що, свідчить історія, мало для Російської держави негативні наслідки.

Активно сприяв «рухові за мир» на міжнародній арені в роки вже «холодної війни», як відомо, і Радянський Союз, який таємно виділяв для проведення відповідних «роззбройних» акцій на Заході величезні гроші. Розвал СРСР призвів до відповідного згортання діяльності також і «миротворців».

Дослідники обґрунтовано вказують на використання технології «замирення» і під час нинішньої агресії Росії проти України. Серед  проявів «пропаганди миру», зокрема, акції руху «Матері за мир», що відбувалися під гаслами «STOP геноциду Донбасу!», «Припиніть убивати наших дітей!», «Стоп війні!», «Мета війни – сланцевий газ і безлюдний Донбас!» тощо. Такі акції були ініційовані «об’єднаною лівою опозицією», а точніше – прихильниками проросійських організацій, зокрема ЗУБРом – «Всеукраїнською громадською організацією за мир і дружбу між Україною, Білоруссю та Росією», Комуністичною та Соціалістичною партіями України, залишками Партії регіонів. Участь в організації вже міжнародних протестних «мирних» заходів – «Українки за мир!» – взяла, за повідомленнями ЗМІ, і колишня прес-секретар президента-втікача Віктора Януковича, а нині літераторка  Ганна Герман, що також не є, поза сумнівом, випадковим.

До «замирювальних» інформаційних операцій належить, на наш погляд, і активне протегування у професійному журналістському середовищі «словникової толерантності», недопущення використання в українських ЗМІ і видавництві «мови ворожнечі», тобто лексики, що «може образити». Серед практичних порад пропонується, зокрема, уникати назв «терористичні війська», «рашисти» стосовно сепаратистських незаконних угруповань, «наші герої» щодо українських військових, адже це в умовах протистояння є «неприпустимим». Темі запобігання «мові ворожнечі» були присвячені численні круглі столи і конференції, організатори яких власне і не приховували, що в слові вони вбачають наразі саме «інструмент роззброєння», були видані, щедро профінансовані, вочевидь, з-за кордону, словники й посібники щодо протидії «мові ворожнечі».

Лінгвістичним прийомом «миру» стала і, так би мовити, «евфемізація»  медійного середовища, коли відверто проросійські видання почали пропонувати називати «українською критичною пресою», ховаючи за означенням власне належність і фактичну функціональну спрямованість мас-медіа. Такі неоднозначні «примиренські» позиція й дії, в тім числі керівництва НСЖУ, спричинили гостру дискусію в журналістському середовищі України, призвівши до демонстративного виходу із професійної Спілки на знак протесту низки провідних журналістів, які публічно  звинуватили керівництво НСЖУ у потуранні Росії.

З огляду на зазначене звернуся до авторитетної для більшості українців думки відомого правозахисника і багаторічного політичного в’язня, літератора й публіциста Левка Лук’яненка, який розглядає «пропаганду миру» як технологію роззброєння і поневолення народів. Говорячи про цілеспрямоване маніпулювання свідомістю українців, наразі за радянського часу,  у книжці «Національна ідея і національна воля» він пише:

«...Мир потрібен колонізатору для спокійної експлуатації підкореної нації та її загарбаної землі, а не уярмленому народові. Нація, що через поразку опинилась у рабському стані, прагне не миру, а національно-визвольної війни. Мир у колоніальному стані – це рабство, і всяка нація, що хоче продовжити своє існування, повинна боротися за місце під сонцем. Нація, яка перестала боротись, це вже не нація, і вона не варта поваги…»

До місця, певно, навести і слова президента США Франкліна Делано Рузвельта, який у часи фашистської агресії у  промові «Чотири свободи», виголошеної перед членами конгресу 6 січня 1941 року, сказав:

«Як держава ми можемо пишатися тим фактом, що ми добродушні, але ми не можемо собі дозволити бути дурнями. Ми завжди повинні побоюватися тих, хто дує в труби і б’є в литаври, проповідуючи теорію умиротворення. Ми повинні особливо побоюватися тієї невеликої групи егоїстично налаштованих людей, які готові обрізати крила американського орла, щоб викласти його пухом свої власні гнізда»...

Відкидаючи  колаборацію, справжні патріоти між «миром» з ворогом і спротивом  йому завжди обирали спротив. Так зробив свого часу і публіцист Демосфен, закликавши співгромадян не вірити «партії миру», а згуртуватися для протидії агресорові.

Війна України з цинічним ворогом триває, і до справжнього миру ще, на жаль, далеко. Такий мир можливий лише через боротьбу, у тім числі інформаційну. Ми «не можемо собі дозволити бути дурнями»! Тому я – за «Партію Демосфена»!

Юрій БОНДАР,

член Правління НСЖУ.

 

Світлина від Nataliya  Kalinichenko.Після вчорашнього з"їзду - нова рубрика! ТІльки її регулярність не обіцяю. Очевидно, буде виходити двічі на рік, як зазавичай скликається правління чи секретаріат: що в Сумській спілці, що в НСЖУ. Головний результат з"їзду такий: справи в Спілці, її життя, діяльність, підходи до вирішення проблем журналістів всіх задовольняють! Змін - не буде! Як в області, так і в Україні. В справах спілчанських все залишається по-старому. Для когось - це добре, бо не треба нічого міняти, а головне - робити. Комусь - все одно, бо дехто десятками років не платить членські внески і живе спокійно, навіть забувши, що в нього є "журналістська книжечка". Хто щось хотів змінити - свою думку висловили. Совість в усякому разі, у мене, чиста, як сльоза немовляти!

На з"їзді для мене було три радості. Перша - зустріч з друзями і колегами з усієї України! Ми більше спілкувались в коридорах і барах, ніж у залі. Друга - порадувала сумська делегація! Як її обрали заочно, так вона заочно і проголосувала за рішення з"їзду. З семи обраних приїхало лише два делегати. Молодці решта, що не дали себе втягнути в "рольові ігри" київських дядьків. І третє - вибори голови ревізійної комісії. Алла Малієнко - принципова жінка, багато років працює у Київській міській спілці і їй довіряти можна повністю! На цьому приємності закінчились.

З"їзд проходив майже як у Сумах конференція. Найретельніше дотримувались регламенту в питання кави, обіду і чекали вечері. Все було розписано і передбачено. Кілька спроб хоч якось зламати написаний сценарій натикались на крики таких же дєдушок і бабушок, які валували у Сумах "давай скорєє", "Скорєє" і дали! Мене кілька чоловік запитували: ти ж не делегат, чого туди попхалась! Відповідаю. По-перше - провести фейс-конроль над делегатами від Сумщини, бо ж знаю факти, коли замість одних приїжджали інші і голосували один за одного. По-друге, як досліднику життя Спілки, хочеться на власні очі подивитись всі процеси, навіть якщо від деяких тошнить. Ну щось на зразок фукнції лікаря-паталогоанатома: дочекатись, поки труп відвезуть в морг і розтином виявити причину смерті. Дивлюсь, пишу клініку, а головне - думаю, як у діяльності інших організацій уникнути цих смертельних хвороб, як від них "предохраняться".

Після з"їзду мені зателефонували десяток колег з різних областей і запропонували вийти із спілки, викинуть квиток, послать всіх .. тощо. Та нє, рєбята, не дождьотєсь! Спілка сьогодні як старе бабусине пальто: вже і не модне, і міль побила і викинуть хочеться, а бабушці жалко з ним розлучатись. Тож доводиться запаковувати в мішок і виносити на горище: може пригодиться картоплю в підвалі укривати чи гладіолуси закутувати, щоб не замерзли взимку. От сьогодні Спілка щось на зразок такого раритету: і фасон нічого, і гудзики ще нормальні, а от в цілому матеріальчик не той!

А найбільше сумно за те, що в деяких областях, приміром, Дніпропетровській, Львівській. Рівненській обласні Спілки об"єднують журналістів. мають приміщення, проводять роботу і у голів навіть комп"ютери є і вони уміють ним користуватись! Там журналісти їздять у прес-тури, спілкуються, проводять заходи, допомагають один одному. І чвари в Києві їм не заважають. У нас в Сумах - навпаки. Значить, ми цього заслужили. Тож пакуємо пальто на горище і переходимо на сучасний одяг.

Запрошую всіх журналістів до співпраці. У нас створена "Асоціація регіональних ЗМІ Сумщини", є багато цікавих проектів. Один з них, поїздку в Чорнобиль, ми реалізували. Та головне - реформування комунальних ЗМІ, чим і будемо займатись разом. А щоб нафталін не пах - відчиняйте кватирки!

Наталя Калініченко.

м. Суми.

 
Більше статтей...
An Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image SlideshowAn Image Slideshow 
bulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbulletbullet
spinner

Опитування

Яким з місцевих ЗМІ ви довіряєте найбільше?
 

Опитування

Новини якого з місцевих телеканалів на вашу думку є найбільш актуальними та об'єктивними?