Мовляв, вам все на шару -- а ви ще чогось вимагаєте від держави? Під нашою відкритою заявою на сайті http://www.polissya.net/gromady/51-2012-07-16-07-20-19/4648-vidkruta-zajava-gazetu-volodumuretskij-visnuk.html появляються коментарі типу "Райрада просто так передала безкоштовно колективу редакції майно, приміщення, відомий в районі бренд, збільшила підписку до 8 тис, тепер ще гроші треба дати? А за це навіть привітання голови райради із Великоднем не розмістили. Соромно колективу має бути"; "Майно було і є (!) комунальним" і т.д.
Коли розповідаєш, що з початку року папір здорожчав на 45 відсотків, а з травня, за повідомленням друкарів, зросте в ціні ще на 10-15 відсотків; коли з 20 квітня ціни на друкарські пластини ще зростуть, всі кажуть: а ви в газеті наскільки підняли розцінки? Пошта за 10 років -- в 10 разів підняла ціну, а ви -- в 50? Підприємці приходять і кажуть: "дорога реклама, нам не вигідно друкуватися, в Інтернеті безкоштовно, а віддача більша". Коли чуєш таке ледь не щодня -- опускаються руки.
Почалася передплатна кампанія, але пошта уже нічого не обіцяє. І ти розумієш, що завтрашню передплатну кампанію ризикуєш не витягнути - все, грошова маса і розуміння щодо росту цін в народу скінчилося. Кінчається і запас витримки в газетярів. Як можна за мінімальну зарплату чи на 0,8 посадового окладу вимагати в журналістів якісної віддачі, гучних розслідувань і виїзних матеріалів? Держава успішними реформами розвалила державне телебачення і довалює малу пресу. ЗМІ втрачають кадри, які їдуть світ заочі (хвала безвізу!); колишній директор телебачення, який роками тягнув Україну в ЄС, нині трудиться на іноземну кадрову агенцію і по одному переправляє українців у Польщу та в Чехію. Редактор газети, який у районці отримував 4000 гривень на руки, плюнув і нині працює в Білорусії на полуничних плантаціях за 600 доларів на місяць. Моя колега, отримуючи 5200 гривень, на осінь кидає роботу і їде в Чехію -- офіціанткою. Кілька грантових заявок, поданих за останні півроку, не пройшли відбір, і вже немає охоти вкотре заповнювати безкінечні аплікаційні форми та рахувати бюджет (судячи по зауваженнях, всі проекти треба не те що безкоштовно виконувати, а ще й свої гроші докладати).
Отакі реалії малої преси. Саме реалії, а не паніка "шеф, усьо прапало!"
Ми розвиваємо свій сегмент інтернет-ринку - але без достатніх вмінь і навичок, без нормального інтернету по селах вряд чи встигнемо настільки адаптувати й монетизувати проект, щоб він став реальною заміною паперовому виданню.
Ми працюємо з електронною передплатою в редакції (редакція отримує гроші, а пошта -- електронний файл з даними передплати), що здешевлює вартість передплати рівно на вартість поштових послуг за оформлення абонемента (по такому варіанту за річний абонемент треба заплатити лише 1,29 копійок).
Ми домовляємося з бізнесменами та меценатами, щоб вони передплатили газету для пільгових категорій населення - АТОшників, інвалідів, ветеранів, але цього мізерно мало, бо малозебезпечених багато, а газета дорога.
Ми йдемо на все, щоб не втратити свого читача.
Ми виживаємо. Як можемо.
Але чи є в цьому виживанні хоч якийсь сенс?
Бідний журналіст не може мати свою позицію; він мусить заробляти на життя, висвітлюючи позицію багатого.
На Рівненщині, кажуть, вже деякі районні реформовані видання "продалися" (місцевим олігархам чи партіям). Чию пісню вони співатимуть -- побачимо на виборах. Та чи таких результатів реформи ми очікували?
Я розчарувався в професії, але ще не розчарувався у вірі в краще майбутнє своєї країни. Прошу, переконайте мене, що фісташки ростимуть і в нас на Україні, поки чекаю робочу візу в ЄС!

Cергій СКІБЧИК,

головний редактор газети "Володимирецький вісник", член секретаріату Рівненської обласної організації Національної спілки журналістів України.